Люко Дашвар - молода українська письменниця, що увірвалась у світ учасної літератури доволі швидко і несподівано. Її роман "Село – не люди" був відзначений премією «Коронація слова – 2007», а наступний - "Молоко із кров'ю" - тією самою премією у 2008 році.

Люко Дашвар.
Замість автобіографії

Вперше із свободою вибору я стикнулася, коли мені стало вісім. Мама пожаліла, умовила тата і батьки віддали мене до школи на рік пізніше за однолітків, тож саме у вісім, коли у першому класі мені на груди почепили зірочку з портретом хлопчика–Ілліча, я вперше дізналася, що найбільше від усіх на Землі повинна любити Батьківщину і його. Леніна. А хотілося – маму з татом. Звичайно, на той час я точно знала хто такий Ленін і яке щастя він приніс трудовому народу, але до тих пір ніхто так настирливо не вимагав від мене зробити остаточний вибір.

З тиждень, день у день, після школи я стирчала на даху гаража, що вмостився у кінці двору, і жахалася власних підступних думок: Батьківщина з Леніним фатально програвали і я не знала, як з цим жити. Рішення прийшло несподівано і враз. Батьківщина здалася лагідною і доброю, як мама. А тато… Тато точно був таким же сильним, розумним і мужнім, як Ленін. Приголомшена власним відкриттям, я тепер без зупинки відповідала, что найбільше люблю Батьківщину і Леніна. І усміхалася хитрувато, бо ніхто не здогадувався про мою велику таємницю: мова йшла про маму й тата.

Наївна брехня може врятувати хіба що дитину. Подорослішала й зрозуміла: казати те, що думаєш – надзавдання у будь–якому віці. Важко. А перед батьками й донині соромно, бо мама – незрівняно рідніша, добріша і лагідніша за Батьківщину. Не зрадить, не лишить, не відвернеться. Та й Леніну до мого тата…

У четвертому класі нам почали викладати українську мову. Як іноземну. Можна було надати довідку, звільнитися від уроків української і гасати собі по шкільному подвір ї цілих сорок п`ять хвилин. Розкіш! І я би вимолила у батьків ту довідку, та – «на панщині пшеницю жала…» І книжка у батьківській бібліотеці – «Образотворче мистецтво Т.Г.Шевченка». Мені й досі пензль Шевченка подобається більше віршів.

Клас п`ятий, шостий – далі було! Як у всіх. Дві вищі освіти – Одеський інститут легкої промисловості (інженер–механік), Академія державного управління при Президентові України (магістр державного управління) У журналістиці з 1986 – це за покликом. Лінотипи, метранпажі – я застала технології двадцятих років у вісімдесяті. Які комп`ютери?! Ювелірна ручна праця – регіональна журналістика. Після розпаду СРСР редакційний колектив Херсонської «молодіжки» обрав мене головним редактором. Після – такий кар`єрний зліт! Голова комітету у справах преси і інформації Херсонської облдержадміністрації. Здавался би – шкребися по тій драбині. Звільнилася – перехрестилася. Ні, чиновцництво таки – стан душі.
І я заснувала свою газету. Дві. У Херсоні. Реклама – гут! Соціальні проблеми – жах! Політика – «голосуйте за…» А який азарт, Боже ж ти мій! В останній рік минулого століття, у день

Перемоги 9 травня невідомі розграбували редакцію, не лишивши і папірця. Суди? Розслідування? Облиште! Неслухняних до нігтя – реалії регіональної журналістики.

З початку? Інші невідомі порадили – ідь краще… Нове тисячоліття моя сім`я зустрічала у однокімнатній орендованій квартирі на Троєщині. Капітал – двісті баксів і старий комп`ютер. Попереду – будь що за примхами уяви. Земляк–херсонець звільнив одну з кімнат свого офісу у серці Подолу і сказав: «Працюйте!» Бережи його, Боже! Як впряглися…

У 2001–ому Селянська партія України шукала головного редактора для партійної газети. «Селянська зоря»… Найемоційніші часи. По селах… А листи… Рубрику вигадала – «Пам`ятаю все життя». Хитро – аби людина розповіла про єдиний факт, який буде пам`ятати усе своє життя. Що за історії! Що за шквал болю, щастя, натхнення і мрій! Вигадати – неможливо.

Забути – не виходить.

Потім журнали – від «Історій з життя» до жіночих глянцевих. І це – позаду. Закінчила курси сценарної майстерності голівудського професора Річарда Креволіна. Це ж цікаво – писати сценарії для кіно. Порилася у старих файлах – за десяток років хронічних творчих спроб накопичилося немало текстів російською. Ні! Не видавалися. Нікому не показувала. Чи спробувати українською?

З 2006–го займаюся тільки цим – пишу історії. І українською, і російською. І для друку. І для кіно. Далі як? Як Бог дасть, бо попри всі життєві сумніви (Терези – що поробиш!) беззастережно вірю тільки у Бога, беззаперечно ціную тільки свободу вибору. Так, це не гарантує щастя, але чи варто метушитися заради того, чому людство так і не спромоглося знайти чіткого визначення?
А ось рецензія критика на роман "Село - не люди":
КОРАЛОВЕ НАМИСТО

Люко Дашвар. МОЛОКО З КРОВ’Ю: Роман. – Харків: Видавництво «Клуб сімейного дозвілля», 2008. – 272 с.: іл.

Люко Дашвар (Ірина Чернова) – журналіст, кіносценарист. Перший роман «Село – не люди» був відзначений премією «Коронація слова – 2007», а роман, про який ідеться, – премією «Коронація слова 2008».
Кохання – категорія постійна. Міняються часи й часові виміри – йому, коханню, байдуже. Й направду, нема найцікавішої теми для романіста, ніж кохання, особливо трагічне, пов’язане зі зрадою та смертю. Згадаймо Ромео й Джульєтту, задушену Дездемону, романтично-фольклорні образи… Кожен із читачів, думаю, успішно продовжить перелік.
Люко Дашвар – добра учениця, бо саме таке кохання присутнє в її романах. У романі «Молоко з кров’ю» – головні герої Маруся й Стьопа кохають одне одного з 12-ти років і до смерті, але їм постійно заважають: географічно-політичні й військові обставини (події роману охоплюють 1941 – 2007 роки), далекі й близькі родичі, заздрісні сусіди й вороги. Письменниця майстерно конструює сюжет. Інтрига до інтриги: весілля Марусі з першим парубком на селі Олексієм (от уже й необхідний любовний трикутник!), одруження Степана і, як наслідок, кохання Марусі й Степана набуває рис таємничості: «Більше – не розлучалися. Настороженими стали, обережними, таїлися, як ті партизани, і, здавалося, нікому й ніколи у Рокитному не спаде на думку, що рудий Стьопка-німець і горда румунка Маруся тільки й живуть, що день до ночі, бо вночі, хай раз на тиждень чи навіть на місяць, він таки обдурить усіх на селі й непомітно, як найдосвідченіший шпигун, підкрадеться під Марусине вікно. А вона вже чекатиме…».
Вельми загострює сюжет коралове намисто, що в романі символізує вічність почуттів: намисто передають у спадок, його рвуть, гублять, знаходять, знову дарують: «Бабуся казали – у кого коралі біля серця, того вночі зірка зігріє». Разок намиста об’єднав події роману в коло, тому Пролог та Епілог читати найцікавіше.
Переповідати подальші події я не стану – читайте роман, але можете мені повірити, що там удоста зрад, ревнощів, смертей, вбивств та інших не менш потрібних моментів для того, щоби книга читалася всю ніч, до рання.
Отже, роман має всі ознаки бестселеру. А справжньої художньої книги?
На мою думку, роману бракує природності. Поясню: Марусі й Степанові на початку оповіді ніхто не заважав об’єднатися й щасливо прожити своє життя разом не тільки вночі, а й в день. Але ця обставина завадила би письменниці створити проблемний сюжет, і тому першу й наступні перешкоди авторка сотворила ш т у ч н о, нічим (у тексті роману) психологічно їх не мотивуючи. І подальші події, про які говорилося вище, теж виглядають «муляжами» ситуацій, іноді на рівні пліток: «А ви знаєте, що?.. А ви чули про?..». Психологічно роман виглядає спрощеним, «мілко плаваючим», неглибоким. На мою думку, це – суттєва вада. Можливо, я помилилася. Уважно перечитала ключові сторінки, але відчуття штучності створеного мене не покинуло дотепер. А шкода, бо фантазійна «комора» Люко Дашвар повнісінька. Додати би фахового вишколу!
Мене особисто роман "Село - не люди" вразив. Мабуть своєю щирістю, своєю драматичністю, накалом та........... убогістю і приреченістю українського села. Історія нещасного кохання школярки і дорослого чоловіка, чесно кажучи, вражає. Іще більше вражає жорстокість змучених селян, яка, до речі, є цілком реальною. Наприкінці роману розплакалась..............