Тема: Раскольников

Все,надеюсь,"Преступление и наказание" читали?
Как вам оно?Кто как считает-прав Раскольников со своей теорией,или нет?Действительно ли все люди-твари дрожащие?Или есть среди них "право имеющие"?
И попрощу Федора Михайловича и его творчество не критиковать.

Я читала и мне понравилось. Если вам будет интересно, то вот сознание Раскольникова от моего имени, надо было на зарубежку ыы =))
Я, Раскольников Родіон Романович, зізнаюся у скоєному вбивстві старої лихварки, Олени Іванівни, яка наживалася на горі інших людей, що опинялися у скрутному матеріальному становищі. Якби це зробив не я, то це б зробив хтось інший! Обов’язково зробив би! Я всього-на-всього бідний студент, який має убогу кімнатку, де ліжко упирається у двері, який не може закінчити університет і купити собі одяг через нестачу грошей. Але не це було мотивом мого злочину. Так, мені дуже потрібні гроші, особливо моїй матінці, Пульхерії Олександрівні, та сестричці Дуні. Але в більшій мірі я скоїв цей злочин не через гроші. Я просто зробив експеримент, який не вдався, своєї теорії. Ви, мабуть, мене спитаєте, якої теорії! А я вам відповім: світ поділяється на звичайних людей, або „тварей”, та незвичайних. Звичайні люди повинні жити в слухняності і не мають права переступати закону. А незвичайні мають право чинити всякі злочини і всіляко переступати закон, тобто мають право дозволити своєму сумлінню переступити через деякі перешкоди лише тоді, коли це буде потрібно для порятунку всього людства. Такі „незвичайні” люди народжуються раз у сто років. І ці люди мають не офіціальне право на переступання закону, на скоєння злочину, навіть на вбивство для вдосконалення світу, для просування його вперед. І без вбивства це просто неможливо! Також я стверджую, що вбив сестру старої лихварки, Єлизавету Іванівну. Коли я вбив Олену Іванівну мене охопили страх та розгубленість. Я навіть грошей не взяв!!! Хоча я легко міг це зробити!! Неочікуваний був прихід Єлизавети. Коли я замахнувся на неї сокирою, вона, зовсім як дитина, простягла ручки уперед, перед собою, мені стало її так жаль, але іншого виходу вже не було. Вона була майже свідком вбивства. Але я ніколи не забуду того, що побачив: Єлизавета вся тремтіла, губи її так жалібно скривилися, як у дуже маленьких дітей, коли вони починають чогось лякатися, пильно дивляться на той предмет, що їх лякає, і збираються закричати; вона повільно простягла ліву руку перед собою, наче відстороняючи мене.
Мене ще більше почав охоплювати страх, особливо після другого вбивства, зовсім несподіваного. Мені захотілося якнайшвидше втекти звідси. Все рівно куди!! Але діло вже зроблене.. Мене й досі карають докори сумління, тому ви й бачите моє зізнання. Можливо, я б ніколи не написав цього...але я більше вже не можу.. Мені здається, я скоро з’їду з глузду..О Боже!! Що це зі мною??.. Голова іде обертом.. Перед очами стоїть мати.. О, як я її любив!! І, може, саме я її вбив психологічно.. я ніколи собі цього не прощу.. Але я не хотів цього!! НЕ ХОТІВ!! Матінко моя рідна, чи пробачиш ти мене?? Не бійся, я скоро, дуже скоро приєднаюся до тебе... насправді