Тема: -=Голодомор 1932-1933 годов=-

Сообщение от AngelL

В сучасному світі, в сьогодення ми навіть не бачимо усієї глибини цієї проблеми - це справжній акт геноциду над українським народом.
Але якби ми лише на декілька хвилин серйозно замислилися над цим питанням...Якби ми знали історію...

Позвольте не согласится, насчет акта геноцида именно украинского народа. Мой дед служил мичманом в Кронштадте (это военно - морская крепость под Питером) в 1932г и вспоминал, что не стало котов на улицах, их съели... голод был и в других регионах СССР, например, в Поволжье...
Случилось же это потому, что т. Сталин готовился к войне (завоевательной) и пожертвовал населением всей страны, продав то, что можно было продать (в данном случае продовольствие) с тем, чтобы провести в кратчайшие сроки индустриализацию и на этой основе создать мощнейшую оборонную промышленность.
Так же решению этой задачи способствовал бесплатный рабский труд (с невероятно высокой смертностью) в системе ГУЛАГ...
Жестокая политика была у Сталина - людские жертвы ему ничто, (чего стоит его знаменитая поговорка - "Смерть одного человека - трагедия, смерть тысяч -статистика)"!
Думаю, во всех случаях ему была безразлична национальность пушечного мяса.
Также досталось евреям, крымским татарам, чеченцам...
Ценой этих жертв Сталин поднял СССР (и Украину особенно) в промышленном плане, а еще нам перепала куча территорий, отхваченных позднее у Польши и Румынии.
За людей, конечно, очень обидно, но думаю, что именно геноцида как такового не было.
И после смерти Сталина страной 29 лет рулили украинцы - Хрущев и Брежнев...

Спогади осіб, які
пережили Голодомор 1932-1933 років

Якуша Марія Кирилівна,
під час голодомору проживала у селі Зазим'я Броварського району
теперішньої Київської області, нині мешкає у місті Шумськ Тернопільскої області
Мертва тиша стояла в хаті. На столі горіла лампа, біля якої мама і тьотя пряли коноплі на полотно, яке потім робили на верстаті, а у березні, квітні, ранньою весною, коли води Десни покривали зелені луки, виносили жінки на коромислах і відбілювали на сонці. Цілими днями жінки рано розстилали, а вечором забирали по домівках, це полотно. З нього шили нижню білизну і, окрасивши у різні кольори, шили спідниці для дівчат, а хлопцям сорочки і штани. Бабуся примостилась біля печі, бо у комені горіла лучина, біля якої вона пряла клоче на мішки та рядна. На столі з вечора я готовила уроки, а потім м'яла клоче, щоб добре було бабусі прясти. Сестри були ще малі і бабуся співали, щоб не задрімати, а тепер бабуся про себе молилась, а у мами по обличчі раз-по-раз скочувались сльози, які були такі великі і дуже блищали на щоках. Всі чекали тата, а його довго не було, а коли приходив, то довго ходив по хаті й мовчав, а потім сідав біля столу, брав голову в обидві руки. Ніхто нічого не питав, а мовчки підіймались і розходились по своїх місцях спати. Мене батько відводив на моє місце, гладив по голові й спині, вкривав, а в хаті гасили лампу і так починалась для нас ніч. Так продовжувалось цілу осінь. 1932 року батька брали до школи, щоб писав заяву до колгоспу, а селяни сиділи за північ і не хотіли вступати. От одного разу батько прийшов раніше і сказав: "Я вступив до колгоспу! Я не хочу, щоб мої діти померли в Сибіру!" Всі мовчали, а бабуся агресивно накинулася на тата: "Можеш віддати хоч усе, а я свого нічого не дам!" Ми, діти, гладили сиву батькову голову і обіцяли, що будемо йому допомагати - цю свою обіцянку ми чесно виконували все життя. Батько ж, пригорнувши нас до себе, гірко ридав. Так наша сім'я стала колгоспниками. Через декілька днів прийшли і забрали обох коней, одну з двох корів, клуню, плуг, борони, обидва вози, сани. До весни один кінь не витримав тих умов, у які потрапив, і пропав.
Кожному двору було доведено план здачі зерна, картоплі, городніх культур. По обійстях тих, хто не здав поставки, ходила бригада, яка шукала сільськогосподарську продукцію при допомозі металевих прутів на горищах, у землі, відкопувала й забирала.
Так, разом з колективізацією, на весну 1933 року прийшов великий голод. Хто працював у колгоспі, тим давали їсти суп, шматочок хліба, і тоді йшли на роботу всі, хто міг рухатись. Селяни-колгоспники повинні були здавати молоко, яйця, м'ясо, платити податок за кожне дерево, за кожний кущ. Доведений був мінімум трудоднів для жінок і чоловіків. Хто не виробив мінімуму, в того землю відрізували по саму хату.
Пухлі люди ледве ходили, лежали по вулицях. Діти вмирали по хатах, бо їхні організми були ще слабші, ніж у дорослих. Я в той час навчалася у четвертому класі і з жахом спостерігала, як з кожним днем серед живих залишалося все менше й менше моїх однокласників - третя частина їх вмерла від голоду. А старші учні - з 4 по 10 клас - уже працювали на нормах, у колгоспі. Головою колгоспу був робітник з заводу "Арсенал" Мілевський, який і помер в нашому селі від туберкульозу.
Рідко в якій хаті був хліб, бо всі землі у колгоспі були засіяні городніми культурами, а на луках збирали траву для колгоспної худоби. У селах повирубували садки, кущі, бо вже в січні нараховували на них податок незалежно від того, вродить сад чи ні. Працювали люди в колгоспі з шостої години ранку аж до заходу сонця. Сільським жителям не давали паспортів - якщо би вони й хотіли піти на роботу в місто, то без документів їх ніде не приймали.
Нас рятувало ще й те, що село було розташоване біля Києва - селяни інколи пішки ходили туди на базар, і несли рештки яєць, молоко, які залишилися після обов'язкового здавання поставок сільськогосподарської, щоб продати й купити у Києві хліба. За хлібом там виникали великі черги, в яких потрібно було стояти годинами.
Так продовжувалось до 1953 року.
Джерело: "Чорна тінь голодомору 1932—1933 років над Тернопіллям", Богдан Лановик, Микола Лазарович, Роман Матейко

Станіславенко Катерина Арсенівна,
під час голодомору проживала у селі Буда-Варовичі Поліського району
теперішньої Київської області, нині мешкає у селі Мізюринці
Страшно робиться, коли говорять про війну. Війна - це вдови, сироти, каліки, а ще страшніше згадати про голод. Це було у 1933 році. Мені було тоді шість років, а запам'яталось це так, що ніби вчора відбувалось. Батьки мої робили в колгоспі, за трудодень грошей не платили. Те, що вродило на присадибній ділянці, треба було здати державі. Накладали такі податки, що навіть не вистачало урожаю, щоб розрахуватись. Ходили бригадами по дворах, коморах, льохах і забирали все, що було. Зривали підлогу, щоб щось знайти. Нас було в сім'ї шестеро дітей. Ходили рвати по полях горобчиків-щавель, журавлини, лясківку. Збирали в лісі верес, з липи рвали листя. Липове листя сушили, товкли в ступі і сіяли муку з листя, змішували з вересом, який так само сушили і товкли. І пекли пампушки з неї та варили галушки, забілені молоком. Старша сестра роздає нам ту їжу (бо батьки змушені були йти на роботу), а ми поїмо і знов пищимо їсти. Сестра страшила, що нас втопить у колодязі, якщо будемо просити їсти. Я просилась, що не буду просити їсти, тільки не кидай. Як вона пустить, то й знову плачу, що хочу їсти.
Багато в нас різали корів: варили і їли без хліба і без нічого. Я також просила маму, щоб зарізала корову. Кажу: "Дядько Василь зарізав і їсть тепер м'ясо, заріжмо і ми корову". А мама каже: "Корову з'їмо і не буде, а молочко буде кожен день".
Сестра моя, якій було три роки, вже перестала ходити. Мама підкормлювала молоком, а я побіжу до сусіда, дядька Василя, і кажу мамі, що вони такі гладкі, наїлись м'яса. А мама каже - то вони попухли з голоду, бо корову з'їли і нема що їсти. Через кілька днів двох з тієї хати вмерло. І багато повмирало з голоду в нашому селі. А ми щодня ходили в ліс: збирали верес, листя липове, корову гнали в ліс на верес пасти. Варили такі бульйони, молоком забілювали і їли. А їсти дуже крепко хотілося! Нас мама вигодувала.
Джерело: "Чорна тінь голодомору 1932—1933 років над Тернопіллям", Богдан Лановик, Микола Лазарович, Роман Матейко

Савицька Євгенія Петрівна,
під час голодомору проживала у селі Сергіївка Братського району
теперішньої Миколаївської області, нині мешкає у місті Шумськ
Мені було сім років... Пам'ятаю, як я, голодна, смикаю маму за фартух і прошу: "Мам, їсти". Мама плаче, притискає мене до себе - їсти не має що...
Навесні, коли розцвіла акація, батько її зрізав а ми їли той цвіт і називали його "вареничками". Тільки-но зацвів молочай, як ми стали їсти і його - спочатку пров'ялювали на сонці, щоб не був таким гірким, а потім їли.
Якось тато роздобув десь і приніс додому кукіль. Його змололи на жорнах, а мама напекла чуреків (так називали ті чорні-чорні паляниці), смак їх був, як смак полину - до рота не донесеш - а ми їли.
В родині тата померла бабця. Її завернули в ряднину, положили на тачку і повезли на цвинтар. Страшна картина похорону спливає в пам'яті. Могилу копати не було кому, тож викопали невелику яму і так поховали. Той цвинтар... Могили були не глибокі, собаки розрили сусідню з бабусиною могилу і з неї стирчали об'їдені кістки.
... Дід, мамин тато, лежав під хатою весь спухлий від голоду, над ним зігнулась бабця. Вона з силою заштовхувала в рот діда окрайчик хліба, що заміняла на останню свою хустку... Дід помер. Помер, так і не проковтнувши ні крихти того хліба.
У вересні ми, хто дожив, пішли до школи. Ходили кожен день, бо у школі давали їсти. В меню була бовтанка з кукурудзяної крупи, після якої миски не треба було мити - діти їх вилизували.
Джерело: "Чорна тінь голодомору 1932—1933 років над Тернопіллям", Богдан Лановик, Микола Лазарович, Роман Матейко

Сивобородько Чеслава Йосипівна,
під час голодомору проживала у місті Ромни теперішньої Сумської області, нині мешкає у місті Бережани
Моє дитинство пройшло у місті Ромни. Вони уславилися річкою Сула, що впадає в Дніпро. У роки голодомору я була ученицею 4-5 кл. і до цієї річки не доходила. Недалеко від нашого дому протікає потічок. В одному місці на потічку була кладка. Я з подругою сиділи на кладці, а ноги тримали у воді. Мені запам'яталося, що у Насті такі гарні ноги. Прийшовши додому, я запитала у мами, чому у мене такі худі ноги, а у Насті такі повні. Мама відповіла, що у Насті ноги опухли від голоду і вона скоро помре. А через кілька днів ми почули, що вона дійсно померла. Не стало доброї, розумної подруги, якій було років 12.
І тепер, коли я чую слово голодомор, завжди згадую Настю - жертву цього страшного лиха.
А одного разу в зоні міста я побачила жінок, які копали могилу чоловікові, який недалеко лежав. Одна із жінок мені сказала: "Жаль, він міг ще жити".
Джерело: "Чорна тінь голодомору 1932—1933 років над Тернопіллям", Богдан Лановик, Микола Лазарович, Роман Матейко

Ковалик Марія
м. Бучачі Тернопільської області. Під час Голодомору проживала на хуторі Новачиха Миргородського району теперішньої Полтавської області
Мій батько уродженець теперішньої Івано-Франківської області. В 1914 р. потрапив у полон до Росії і там одружився з полтавчанкою Килиною Симчук. В їхньому господарстві було трохи землі, були конячка і корова. Батько працював на Оріховському цукрозаводі столяром, а мати займалася господаркою, сплачуючи високі податки і здаючи контингенти хлібом.
Наприкінці двадцятих - на початку тридцятих років уже починали розкуркулювати хазяїв і вивозити до Сибіру їхні сім`ї. Батька поки що не чіпали, так як він був підданим іншої держави, а також робітником. В 1932-1933 роках, почалося викачування хліба, забирали все до зернини, не залишаючи нічого навіть для посіву. Поля залишалися неораними і незасіяними. Худобу забирали, щоб не було чим обробити землю. Люди починали голодувати, а в 1932-1933 роках поголовно вмирали з голоду. В нас одної ночі вивели зі стайні коня, хліба вже не осталося, бо увесь вимели до зернини, не дивлячись, що батько був робітником. Ми також почали голодувати, ще залишалося трохи картоплі і буряків. А було це наприкінці зими 1933 р. Якось удень вдерлася до нас у хату виконавча бригада, десь чоловік з 15 з червоними околишами довкола шапок, і почала шукати, чи де не закопаний хліб. Довгими списами перерили всю долівку в хаті, а також на дворі. Матері в той час удома не було, може вона побачила їх і заховалася кудись. У хаті була одна я - п`ятирічна дитина. Один із них узяв мене на руки і дає цукерку, а я плачу, не хочу брати. Другий тим часом питає, куди батько заховав папу, тобто хліб? Я плачу і кажу, що папа на роботі. Він знову питає, що я їла, чи не хлібець? Відповідаю, що хлібця у нас нема, а їла я сир з молоком - мама мені давала. На другу ніч у нас вивели корову зі стайні, щоб і молока не було для дитини.
Батько на той час уже почав виробляти документи, щоб виїхати до себе на батьківщину. Тільки нова біда: батька пускають, а мене і маму - ні, оскільки ми були громадянами Радянського Союзу. Скільки батько не писав, не їздив, але зробити нічого не міг. Тоді хтось йому порадив: ти виробляй собі документи одному, а сам бери в мішок хліба печеного, їдь під границю і там домовся тихенько з робочим, який працює на пограничній ріці, через яку переправляють рибу за кордон; якщо вдасться, то переправить тобі дружину з дитиною на той бік, де їх і зустрінеш, зійшовши з поїзда. Отже їдь поїздом, а дружина з дитиною нехай тебе провожають до кордону, де їх зустріне той чоловік, що має ними далі опікуватися. Так і зробили. Через ріку мене і маму переправили в бочці з-під оселедців. А 10 березня 1933 р. батько зустрів нас уже на польському березі.
Повіз нас батько на свою батьківщину - теперішню Івано-Франківську область, але і там не було спокою. Коли він звернувся до урядових інстанцій, щоб зареєструвати своє прибуття, йому запропонували записатися поляком, так як у нього польське прізвище. За це обіцяли забезпечити роботою і житлом. Після того, як батько відмовився, заявивши, що він є українцем, з ним не захотіли і розмовляти. Зате деякі, дізнавшись, що він прибув із СРСР, почали випитувати, чи то правда, що там голодомор. Коли батько почав розповідати, до нього зразу підійшли кілька молодих людей єврейської національності і пригрозили, щоб мовчав, бо то все, мовляв, неправда, в Радянському Союзі ніякого голодомору нема. І взагалі, якщо хоче жити, то нехай забирається геть з їхніх очей, а то він, напевно, втік звідти, може когось пограбував, а може вбив і тепер зводить наклеп на країну рад. Після того, як батькові почали погрожувати комуністи, які на той час уже були в Польщі, він змушений був покинути рідні місця і переїхати в Бучач, де його ніхто не знав.
У Бучачі почалося наше нужденне життя. Восени 1933 р. під час пологів померла мати, а через тиждень і новонароджений хлопчик Богданко. Ми з батьком залишилися одні поміж чужих людей. Він був без роботи, а я цілими днями знаходилася в сусідів, які до мене ставилися прихильно як до сироти. Через деякий час батько одружився, але для мене матері не було. В школі провчилася всього три роки, а відтак - робота в наймах. У 1944-1945 роках я вже працювала на державній роботі. В 1949 р. одружилася та дітей Бог не послав. Працювала, вийшла на пенсію, овдовіла, живу одна. Пенсія невелика, на прожиток не вистачає, але я щаслива, що дожила до того часу, коли живу у Вільній Україні, чую рідну українську мову.
Джерело: "Чорна тінь голодомору 1932—1933 років над Тернопіллям", Богдан Лановик, Микола Лазарович, Роман Матейко

Джума (Максимчук) Анастасія Денисівна
с. КоцюбинціГусятинського району Тернопільської області. Під часГголодомору проживала у селі Волиця-Польова Теофіпольського району теперішньої Хмельницької області.
Настав 1933 рік. Уже взимку було тяжко з продуктами, не вистачало хліба, картоплі і ін. Нас в сім'ї було п'ятеро дітей, троє ходили до школи. Навесні зовсім не було що їсти. Діти ходили по садках, попід плотами збирали травичку, кропиву, дикий щавель. Усі були худенькі, з опухлими ногами, заплаканими очима. Дуже хотілося їсти. Моя хата була поблизу цвинтаря, там було найбільше зелені і ми, всі діти з вулиці, йшли з торбинками, щоб нарвати щось на борщ. Кожного ранку до цвинтаря під'їжджала підвода, навантажена мертвими людьми, серед яких було багато дітей, наших однолітків. Пам'ятаю довгий виритий рів, куди скидали трупи худих, чорних, напіводягнених, з розкритими очима. Два старших чоловіки присипали їх землею. Ми стояли, дивилися, але ніхто не плакав. Тільки було дуже страшно і від того ще більше хотілося їсти.
Потім стало легше. На городах було багато лободи, після цвіту опадали зав'язки яблук, вишень і ми могли цілий день збирати і їсти.
Літо. Достигали колоски жита. Ми вибирали зеленоваті зернинки і їли. Вони були дуже смачні.
Почались жнива. Дорослі, хто як міг, йшли жати, косити, а діти з торбинками йшли збирати колоски, за що нам давали по скибці хліба. Але нас вже було небагато. Більша половина дітей була похоронена в тому довгому страшному рові, не дочекавшись нового хліба.
Минуло 70 років. Мені вже пішов 79-й, а я, як зараз, бачу ті страшні похорони на цвинтарі, сноповий віз, навантажений трупами і двох чоловіків, яких ми чомусь дуже боялися, бо вони безжалісно скидали мертвих у рів, загортали сяк-так землю і знову їхали в село. За це їм давали хліб і баланду. А ще вони казали, що хтось же мусить те робити.
Джерело: "Чорна тінь голодомору 1932—1933 років над Тернопіллям", Богдан Лановик, Микола Лазарович, Роман Матейко

Страшный период в истории Украины - Голодомор..

Сообщение от Тата

Такое было только на Украине и на Кубани. Больше нигде.

А теперь подумай, почему удар пришелся именно на эти области.
Не по национальному, а по "классовому" признаку.
Большевики (которые национальности не имеют) ударили по опасным с их точки зрения, регионам - там где наиболее сильны были хозяйства.
Не зря кубанские казаки и украинские крестьяне во все времена славились своей хозяйственностью, умением хорошо обрабатывать землю и вообще жить хорошо.
Именно это препятствовало созданию колхозного строя.
И именно по ним и направлен был удар.
Были бы это казахи - голодомор был бы у казахов.
Были бы татары - вымерли бы татары.
Режиму было абсолютно все равно какой национальности нежелательные элементы.
Моя первая теща (ныне покойная) пережила голодомор чудом и рассказывала, что изымали хлеб, оцепляли села самые что не на есть украинцы.
А когда ходили выметали в августе-сентябре подчистую все что можно было съесть или продать из хат - первые шли односельчане коммунисты-активисты. Так чьими руками геноцид происходил ?
На Кубани это были те же кубанцы, на Украине украинцы, а выселением чеченцев руководили коммунисты чеченцы.
Не геноцид это, а наша общая трагедия.
А сегодня Ющенко просто тупо играет на святых чувствах, переводя стрелки на Россию.
Ганьба !

Сообщение от lucky

А сегодня Ющенко просто тупо играет на святых чувствах, переводя стрелки на Россию.
Ганьба !

А видишь как, люди верят искренности чувств презика, и даже с укорами и негодованием откидают иные намерения властьимущих. Ну а после телевизионного урока Ющенка, лично я, уже и не сомневаюсь, что это политика, а не сочувствие и сострадание к тем, кто погиб в результате преступных действий своих же соотечественников.

Сообщение от Игорь

голод был и в других регионах СССР, например, в Поволжье...

В пололжье голод называли "голодом", а у нас - "неурожаем".
подумай над этим...