Тема: Мифы и легенды древнего мира!

ГИППОГРИФ -
мифическое существо, представляющее собой единение лошади и грифона. Сказочный крылатый конь греческих мифов. Ариосто и другие авторы рыцарских романов наделяют им своих героев в качестве коня. На картине Энгра изображена сцена романа Орландо Фуриозо, в которой Роджер Деливеринг верхом на гиппогрифе спасает Анжелику от дракона. Изображение гиппогрифа с огромным грузом представляет соединение традиционных качеств грифона и крылатой лошади в той характеристике, что связана с «духовным подъемом».

«Желая обозначить невозможность или несообразность, Вергилий говорит о попытке скрестить коня и грифа. Четырьмя столетиями позже его комментатор Сервий утверждает, что грифы - это животные, у которых передняя часть туловища орлиная, а задняя - львиная.
Чтобы подкрепить свое утверждение, он прибавляет, что они ненавидят лошадей. Со временем выражение "jungentum iam grypes equis" ["скрещивать грифа с лошадьми" (лат.)] стало поговоркой; в начале XVI века Лудовико Ариосто вспомнил его и придумал гиппогрифа.
В грифе древних сожительствуют орел и лев; в Ариостовом гиппогрифе - лошадь и гриф, это чудовище, или вымысел, второй степени. Пьетро Микелли замечает, что гиппогриф более гармоничное созданье, чем крылатая лошадь.»
Гиппогрифы летающие монстры, которые имеют равную вероятность быть хищником, добычей или скакуном.
Гиппогриф нападает орлиными когтями и клювом.Эти животные-всеядны.Они питаются всем, что доступно: растительностью, плодами или живой плотью.Гиппогрифы способны напасть на довольно большую добычу, типа бизона, но они не плотоядные охотники.

Скандинавська міфологія, чи правильніше, германо-скандинавська міфологія є збірною назвою для міфів та релігійних уявлень різноманітних германських племен що з'явилися на теренах Європи на початку Залізного Віку, тобто близько 500 р. до Р.Х.

Походження та поширення германських племен

Походження германських племен і на сьогоднішній день є предметом гарячих академічних дискусій, однак безсумнівною є наявність чітко окреслених груп серед них у часі їх перших контактів із Римською Імперією в 2 та 1 ст. до Р. Х. Північ Європи заселяли англи, сакси, дани, юти та шведи, на північному заході з'являються племена франків, свеби оселяються на південному заході та готи на сході. Вони користувалмся різними мовами та племена не завжди були єдиною групою — кожне могло складатися із менших племен. Наприклад алеманни ймовірно належали до Свебів, або відгалузились від них, та їхня мова є діалектом верхньонімецької, що нею досі розмовляють у Швабії (зауважте, що назва походить від Свеби).

В часі першого тисячоліття після Р. Х., а особливо із ослабленням Римської Імперії, германські племена, багато яких залишались наполовину кочовими, поширились та заселили значні території у Європі. Готи, що своєю чергою поділился на Остготів та Візіготів, під тиском гуннів рушили на південь, та переселились у Іспанію. Франки рушили у Галлію (сучасна Франція), та вандали рушили у Іспанію а звідти в Африку, звідки вони вислали армію що сплюндрувала Рим в 455 р. н. е. Сакси рухались на південь вздовж узбережжя Галлії, та врешті прибули в Британію. Ломбарди, вирушивши з півночі, рушили на південь через Угорщину та Австрію, і, нарешті, алеманни та бургунди заселили центральну Європу.

Взагалі кажучи, германці були поганами які вклонялися багатьом богам, хоча мало що відомо про їх релігію. Природньо, що у часі міграції через такі значні території, внаслідок чужоземного впливу (головним чином Римського та християнського, але також кельтського та слов'янського), та власного історичного досвіду їх релігійні погляди розвивалися по різному. Тому не існує єдиної германської міфології. Якщо не брати до уваги рунних надписів та малюнків на каменях, германці так і не розвинули письмо як засіб запису історичних подій. Натомість розвинулась усна традиція що передавалась із покоління в покоління, носіями якої були співці, чи, як вони були відомі серед самих германців, скальди. Таким чином, германська міфологія була значною мірою записана чужоземцями.

Вплив християнства

Міссіонер Ансґар проповідує християнство шведам.

Германські племена зустрічалися із християнством в різний час, і в цей час, коли з'являються більшість записів про їх вірування, багато вже було втрачено в часі міграції, тому християнські автори мали справу головним чином із локальними та фрагментарними віруваннями. Окрім того, християни розглядали поганські вірування як важкий гріх, та не бажали зображати поганські вірування у сприятливому світлі.

В той час як готи навернулися у християнство вже у 4 ст. н.е., германські племена на півночі Європи були дещо ізольовані від решти континенту, та на території сучасної Скандинавії (Данія, Швеція, Норвегія та Ісландія) поганські вірування збереглись набагато довший час. Племена на цій території навернулись у християнство тільки у 10 та 11 ст. н.е., а у Швеції поганство було поширеним ще навіть у 1100 р. н.е. Нерівномірний розвиток племен є причиною того, що відомості про їх вірування є дуже нерівномірно розподілені та сильно вар'юють за якістю. Найбагатше традиція збереглась у скандинавських країнах, особливо Ісландських сагах, що відомі під колективною назвою поетична, чи Старша Едда, а також у записаній дещо пізніше Сноррі Стурлусоном прозовій чи Молодшій Едді.

Скандинавський корпус міфологічних текстів є повнішим та одноріднішим ніж для центральної та східної Німеччини. В минулому більшість скандинавів, як і усі германці, були поганами що поклонялись багатьом богам та богиням, більшість із яких була відома також решті германських племен під іншими іменами. Навідоміші скандинавські божества це Одін, Тор, Фрейр, Фрея та Ньорд, але хоча нам відомі їхні імена, практично повністю відсутня надійна інформація про те як їм поклонялись. Існують археологічні дані про поганські обряди, але практично нічого невідомо про їх значення. Географічні назви у сучасній Скандинавії часто часами містять імена поганських божеств, що вказує на наявність їх культу на цих територіях, але нічого не повідомляють нам про деталі релігійної практики чи ритуалів.
Carl Larsson, "Жертвоприношення середини зими", 1915: жеотвоприношення короля Домальде у Ґамла Уппсала.
Carl Larsson, "Жертвоприношення середини зими", 1915: жеотвоприношення короля Домальде у Ґамла Уппсала.

У пізніші часи, від 1300х років по Р.Х., ісландські саги що входять у обидві Едди містять ретроспективний огляд поганських практик, однак пізня дата компіляції цих джерел — близько 300 років по прийняттю Ісландією християнства у 1000 р. по Р.Х. — означає що не можна занадто покладатись на їх надійність як джерела інформації. Наявні археологічні докази — включаючи аллюзії у поемах поганських скандинавських поетів дев'ятого та десятого століть, зображення на камінні та, дуже рідко, рунічні написи — підтверджують ці середньовічні ісландські історії, але вони залишаються неповним та ненадійним джерелом інформації про загальногерманські вірування.

Історичні джерела

Переважна більшість інформації про скандинавські міфи, що є у розпорядженні дослідників, походить із відносно невеликої кількості наявних письмових джерел. Одне із них, це збірники героїчних та міфологічних поем, відомі як Старша, чи Поетична Едда. Вона була укладена невідомими авторами із різноманітних джерел, ймовірно десь на початку тринадцятого ст. Друге джерело, це Молодша, чи Прозова Едда, записана ісландцем Сноррі Стурлусоном, незадовго після того як була укладена Старша Едда. Його прозова Едда є довідником правил поетичної композиції традиційної ісландської поезії. Із її чотирьох частин, найважливішими джерелами інформації із скандинавської міфології є дві: Gylfaginning та Skaldskaparmal. В Gylfaginning міфічний король Ґільфі подорожує інкогніто до Асґарду, міста богів, щоб набути знань про богів та навчитись від них мудрості. Одін з'являється перед Ґільфі у трьох різних подобах, та розповідає йому історію богів.

Тільки зрідка ми можемо підглянути якою була германська міфологія поза Скандинавією, але і тут слід мати на увазі, що більшість із цих документів написані або римськими авторами які мали дуже обмежені знання про життя германців або германькими авторами, що навернулись у християнство.

Сообщение от AK47

И чё обсуждать?

вагонные споры последнее дело, когда больше нечего пить.

Сообщение от chim

Позвольте возразить, ваши источники не верны, Химера это имя собственное. Коза присутствовала конечно в создании этого чудища, но именование у него своё, личное.

ХИМЕ'РА, ы, ж. [от греч. собств. имени Chimaira].

ХИМЕРА (от греч. chimaira) — в греческой мифологии одно из порождений темных сил, чудовище. Х. Л. Борхес писал, что первое упоминание о Химере есть в шестой песни "Илиады". Там сказано, что она была божественного происхождения — "перед льва, туловище козы, хвост змеи; она изрыгала из пасти огонь, и убил ее, как и было предсказано богами, красавец Беллерофонт, сын Главка. В "Теогонии" Гесиода она о трех головах, такой она представлена в бронзе, знаменитом памятнике из Ареццо (V в.). "Посредине хребта у нее козья голова, на одном конце змеиная, на другом — львиная".
В "Энеиде" "огнедышащая Химера" вновь появляется в качестве главного героя. Сервий Гонорат отмечает, что чудовище это было родом из Ликии, а в этом краю имеется вулкан, носящий такое название. У основания вулкана Ликии живут змеи, на склонах — луга и козьи пастбища, "из вершины пышет пламя и там же, наверху, логовища львов; вероятно, Химера — метафора этой необычной горы".
Плутарх высказал предположение, что Химера — это имя некоего капитана с пиратскими наклонностями, приказавшего нарисовать на своем корабле льва, козу и змею.
Таким образом, ясно, что споры об облике Химеры ведутся уже давно. Она гетерогенна: лев, коза, змея и дракон образуют одно животное. Со временем Химера трансформируется в понятие "химерического", т. е. пустого и ложного предположения.

Источ.: Борхес Х. Л. Бестиарий: Книга вымышленных существ. М., 2000; Аполлон. Изобразительное и декоративное искусство. Архитектура: Терминологический словарь. М., 1997; Багдасарян В. Э. Проблема мифологизации истории в отечественной литературе 1990-х гг. М., 2000.

Не чего не имею против ,просто я пытаюсь приблизиться к болие реальным вещам. Я просто хотел обсудить что могло-бы быть возможным или на оборот! какие легенды и мифы правдивые а какие нет?

Гиппокампы

Гиппокампы - в греческой мифологии водные кони из упряжки Нептуна (бога морей) с рыбным хвостом и перепончатыми лапами вместо передних ног с копытами.
МОРСКОЙ КОНЬ — в отличие от большинства вымышленных существ, морской конь не является комбинированным существом. По легенде, это просто дикий конь, обитающий в море и выходящий на сушу только в безлунные ночи, когда бриз доносит до него запах кобыл. На некоем острове — возможно, Борнео — пастухи выгоняют лучших царских кобыл, а сами прячутся в пещерах. Именно тут Синдбад-мореход, увидев выходящего из моря жеребца, наблюдал, как он покрыл кобылицу, и слышал его ржанье.

По мнению историка Л. Бертона, окончательная версия "Тысячи и одной ночи" создана в XIII в. В этом же веке жил космограф Захария аль Казвини, который в трактате "Чудеса творения" написал: "Морской конь подобен коню суши, но грива и хвост у него длиннее, окраска более яркая, копыта раздвоены, как у дикого быка, а ростом он меньше обычного коня и чуть больше осла". Он же отмечал, что скрещение морской и обычной пород дает весьма красивое потомство.

Спустя пять веков китайский путешественник Ван Тайхай дал такое описание морского коня: "Шерсть у него черная, блестящая, хвост длинный, волочится по земле. На суше он двигается, как обычные кони, очень послушен и способен за один день пройти сотни миль. Однако не следует купать его в реке — как только он видит воду, в нем возрождается прежняя его природа, и он уплывает прочь".

Современные этнологи увидели корни этих исламских представлений в греко-римском поверье о ветре, оплодотворяющем кобыл. В третьей книге "Георгик" Вергилий изложил эту легенду в стихах, а несколько позже Плиний Старший описал ее более конкретно: "Известно, что в Португалии, на берегах реки Тахо и близ Лиссабона, когда подует западный ветер, кобылы, поворачивая круп ему навстречу, задирают хвост и так зачинают от этого плодоносного ветра вместо естественного семени..." Историк Юстин предполагал, что своим возникновением эта легенда обязана метафоре "сыны ветра", характеризующей быстрых скакунов.

Однако в греко-римской мифологии сохранились и другие представления о морском коне, гиппокампе — сказочном морском существе, соединившем в себе коня и рыбу. Гиппокампы везли колесницу бога морей Посейдона-Нептуна и нереиды — Галатеи. В раннем христианском искусстве в виде гиппокампа изображалась "большая рыба", проглотившая библейского Иону.

Слейпнир (др.-исл. «скользящий») – в скандинавской мифологии восьминогий конь Одина, верховного бога.
С рождением этого коня связана следующая легенда. Асы (основная группа богов, возглавляемая Одином) велели великану выстроить город богов Асгард. В качестве платы великан потребовал солнце, луну и богиню весны и молодости Фрею. Сперва асы согласились, думая, что великан не успеет закончить строительство в срок, но великан работал быстро, и асы призадумались. Локи, бог хитрости и подземного огня, вызвался помочь им. Он превратился в кобылу и отвлекал от работы Свадильфари – жеребца великана. Замысел Локи увенчался успехом, и великан лишился и награды, и головы. После этого Локи в образе кобылы родил Слейпнира.
На Слейпнире Один соревнуется в конной скачке с великаном Хрунгниром. Сын Одина Хермод скачет на Слейпнире в царство мертвых Хель, чтобы вернуть оттуда своего брата Бальдра, бога весны.
Рождение от великанского коня и подземного бога Локи говорит о том, что Слейпнир является хтоническим существом, то есть связанным одновременно с производительной силой земли (воды, особенно подземной) и умерщвляющей силой преисподней. Такое сочетание неудивительно, ибо в представлениях древних народов рождение и смерть неразрывно связаны между собой. Интересным для понимания образа восьминогого коня также является тот факт, что название мирового древа (древа, стоящего в центре мироздания и связывающего миры богов, людей и преисподнюю) – Иггдрасиль – переводится как «конь Игга», то есть конь Одина (Игг – одно из имен Одина).
Именем Слейпнира в Норвегии названо месторождение газа.